Долі однієї родини - 4 Березня 2012 - Блог - Шпиколоський НВК
Вітаємо Вас Гість | RSS
Реєстрація | Вхід

Темы для Юкоз

Поділитися

Найблищі події
9-10.10.2015р. - Конкурс з інформатики “Бобер-2015”(2-11 кл.) 04.12.2015р. - Міжнародний математичний конкурс “Кенгуру”(2-11 кл.)

Меню сайту

Розпорядок роботи

І семестр:
з 1 вересня по 30 грудня
Робочі суботи:
06.09 за 20.10
13.09 за 21.10
20.09 за 22.10
27.09 за 23.10
04.10 за 24.10
11.10 за 27.10
18.10 за 28.10
Канікули та вихідні
20.10 по 28.10 /вихідні/
29.10 по 09.11 /осінні/
31.12 по 11.01 /зимові/


Форма входу

Категорії розділу
Блог вчителя історії [3]
Блог вчителя Української мови та літератури [2]

Пошук

Календар
«  Березень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 102

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2012 » Березень » 4 » Долі однієї родини
16:43
Долі однієї родини

До 60-річчя примусової депортації жителів села Шпиколоси в райони Західного Сибіру


Долі однієї родини 

Після відходу радянсько-німецького фронту, створювався другий фронт (внутрішній), який не зважав на ніякі правові норми. Це був фронт на знищення громадян Західної України так званих «бандерівців» та їх посібників (фактично найбільш національно свідомих і патріотичних ). Для боротьби з ними були задіяні внутрішні війська, різні групи,  «истрибительнє батальйони» керовані НКВС – НКДБ – МДБ, які вбивали, нищили всіх хто потрапляв під їхню криваву руку. Для боротьби із тими ж таки «бандерівцями» українськими буржуазними націоналістами були створені спеціальні провокаційно-розвідувальні групи НКВС-НКДБ. «Працювали» такі групи впродовж 1944-1953 рр.. При кожному районному відділі НКВС-НКДБ, під виглядом національних формувань – окремих загонів УПА чи боївки ОНУ-УПА. Питання для чого вони були створені і діяли. Відповідь дуже проста: скомпрометувати національно-визвольний рух та ідею незалежності України. Додатковими  заходами по боротьбі з «бандитизмом» трактувалося держаними чиновниками примусове виселення. Це була одна із багатьох тактик більшовиків по «упокоренню народів». 

Цього року, 2 грудня, виповнюється 60 років з часу примусового виселення 15 родин із села Шпиколос в райони Західного Сибіру, а саме: Тюменську область та на Далекий Сибір, в Якутію.

Наш відомий письменник, поет із Золочева (нині покійний Василь Мартинов) писав: Хай книжка ця всім правду розповість,

Розкривши факти знані й не відомі,

Хай буде правда ця не просто гість,

А повноправною у вашім домі,

До правди довго доростали ми,

В облуду, в брехню густо оповиті,

Та як без правди бути нам людьми,

Та як без правди жити нам на світі.

Як ліки, як снагу її прийми!

І як наказ: «З облудою не знатись»!

Хай в наші душі так же як у дім,

Приходить правда щоб у них лишатись.

В сьогоднішньому номері нашої газети я хочу подати спогади жительки села Шпиколоси Ольги Гуляк, якій на час примусового виселення було 11 років.

День 2 грудня 1951 року

Десь на світанку в двері постукали із криком «откривай», в хату вдерлися солдати внутрішніх військ НКВД. Їх було біля 10 чоловік. Всіх підняли з ліжок на ноги. На збір дали 2 години.

Із собою можна було взяти: перину, подушку, особистий одяг і дещо з харчів. Все майно яке  було на господарці залишалося. А саме: корова, свиня, кури, качки, картопля, заготовлене дерево для будівництва нової хати. Все це майно пізніше забрали і зробили власністю колгоспу. Коли всі були вже зібрані, всі ці невеликі пожитки повантажили на підводу і повезли до приміщення сільської школи. Коли позвозили всі 15 родин, а саме: Замківських, Федунчиків, Муців, Гевків, Леськівих, Кривошийку, Бурбанів, Голиків, Хорхотів, родини Рибків та інших, під’їхала автомашина, завантажили з нехитрими пожитками і під охороною НКВДистів повезли на залізничний вокзал в місті Золочів. На станції вже стояли вагони (товарняки). За командою всі зайшли в вагони і повезли у місто Львів. Паровоз тягнув декілька вагонів, тому що сюди вже було підвезено людей з інших сіл і районів Львівської області. Прибувши до Львова, ешелон загнали  в тупик і почався процес перевезення на збірний пункт у м. Львів на вул. Калініна. На збірному обласному пункті було дуже багато людей з різних районів Львівщини. А саме: Сокальського, Нестерівського, Радехівського, Бродівського районів. Одні вже давно тут сиділи. А інші тільки приїхали. В кімнаті приблизно 6 на 5 м було близько 65 чоловік. Спали всі на підлозі. Коли розкладалися спати, місця для переходу вже не було. Не було ні ліжок, ні стола,  ні стільців. В таких умовах переселенці зустріли Святий Вечір, Різдво.

Харчували 3 рази на день. Меню було дуже просте: вівсяна каша, зварена на воді, суп з квасолі (квасолею навіть не пахло), кусок чорного хліба і чай, майже не солодкий. Кожного вечора була перекличка. В погожий день охорона виводила на прогулянку на 25-30 хв. Всі йшли один за одним, а навкруги був мур і видно було мури з колючим дротом і вверху – клаптик неба. Разом з дорослими всі ті тяготи переживали малі діти і немовлятами.

Час перебування в даній тюрмі був досить тривалим: з 2 грудня 1951 до 15 лютого 1952 року (близько 10 тижнів). 15 лютого поступила команда всі збирати свої пожитки  і виходити на плац. Коли всі повиходили – вишикували в колону, підїхали вантажні машини і повезли в’язнів на головний залізничний вокзал в м. Львові. Там вже чекав новий ешелон вагонів-товарняків. Ніхто не знав куди їх везуть. Серед «переселенців» були досить високоінтелектуальні люди – поети, музиканти, письменники. Перед від’їздом зі Львова народилася пісня яку співав весь ешелон.

Рушив поїзд в далеку дорогу

У далеку засніжену даль

Лине пісня з туманних вагонів

Краю рідний, Вкраїно прощай.

Прощавайте ви ріднії села,

Прощавайте західні міста,

Бо ми їдем в далеку дорогу

У тюменські сибірські ліса.

Замело, закурило,

Занімів у тузі небосклін,

Ще повернем до рідної хати,

Ще побачимо рідних братів.

Дорога на нове місце проживання була довга, тяжка і холодна. Лютували морози. В кутку товарняка стояла піч-буржуйка, яка повинна була обігрівати вагон.

На великих станціях, коли поїзд зупинявся приходив охоронець, відкривав двері, брав з собою двох чоловік які приносили відро супу з риби, чай та кусок хліба. Деколи давали солоні бички, після яких хотілося пити, але не було що.

На Заволжі погода була ще більш морозна і доводилося ще більше мерзнути. Більш як через 2 тижні, ешелон прибув на станцію Нова-Засімка Тюменської області. Пролунала команда виходити всі з майном з вагонів. Мороз був страшенним. Наш одяг з Прикарпаття мало був придатним для сибірських морозів. Через це багато людей повідморожували ноги, руки, вуха, обличчя.

Всіх привезли до клубу (приміщення старе, деревяне, без опалення). В цьому ж клубі, згідно з алфавітом всіх розподілили по відділеннях. В тому ж приміщенні головам родини потрібно підписатися про те, що вони зобов’язуються жити тут довічно (без права повернення в Україну). Хто відмовився підписатись на вічне поселення того повезли далі: в Якутію і Магадан. Відмовились підписатись на вічне поселення сімя Рибки Василя зі Шпиколос і деякі родини з Бродівщини. Їх повезли дальше у названі вище мною місця. Я з сімєю попала на 2-ге відділення Заводоуковського району Тюменської обл, у зерновий радгосп. Поселили нас в старому деревяному бараку без вікон. Нас підселили в кімнату де прожила ви німці яких виселили перед війною Їх було троє: мама, син і дочка. В бараку замість ліжок були нари збиті з дощок. Ми спали по-троє на таких нарах. Через тиждень нас покликали на роботу. Сестру призначили телятницею, а тата – конюхом. Робота була важка. Робити потрібно було вручну. Як         що був падіж телят і коней то вираховували із зарплати тому працювати приходилось практично безплатно. В радгоспі була своя пекарня, де можна було купити хліба по 200 грамів на особу в добу. Коли мені виповнилося 12 років мене взяли на ферму дояркою. Дали мені групу 18 корів. Доїти потрібно було руками 3 рази на день. Перша дійка починалася о 4 год ранку, обідня в 12, вечірня – о 20 год. За день надоювала по 220-250 літрів молока. Праця була важка, виснажлива, та ще й при поганому харчуванні. Часто мені допомагала доїти сестра Ганна та односельчанка Голик Марія.

            Край суворий, але багатий. Всюди по долинах, за коротке сибірське літо дозрівала чорна смородина та дикі полуниці. Наш галицький ґазда дуже швидко акліматизувався у сибірському суворому кліматі і навчився вирощувати картоплю, огірки, моркву. Висівання, як правило, робили рано весною на кінному гноєві.

Раз в тиждень приходив працівник НКВД і звіряв чи є всі дома.

Полегшення настало після смерті Й. Сталіна. Перевірка була раз в місяць, а пізніше – раз в півроку. За добру роботу мого батька було нагороджено орденом «За освоєння цілинних земель», який давав підставу на звільнення від проживання на даній території і можливість обирати місце проживання, в тому числі і повернення в Україну.

І настав довгожданий час. 8 лютого 1958 року ми з сімєю покинули чужий дикий край і з великою радістю повернулися в своє рідне село. Всі проблеми які поставали перед нами, здавалися дрібницею порівняно з тим, що ми знову у рідному селі, чуємо рідну мелодійну українську мову, можна відвідати наш греко-католицький храм. Першої неділі ми всі пішли до церкви подякували Всевишньому за те, що доправив нас на нашу землю. Оскільки на нашій хаті був молокоприймальний пункт, і будинок був на балансі колгоспу, то ми поселилися в свого дядька Петра Гайдара і почали переговори з колгоспною владою щоб нам повернули, за викуп, наш будинок. Цілу весну і до кінця літа ми проживали в вищевказаного дядька. А на початку осені, коли все відремонтували і з хліва зробили ще одну кімнату ми перейшли жити у свою хату. Радості не було меж. Ми всі дружньо прибирали, розставляли нехитрі меблі які дехто дав, а інші закупили.

Вчитуючись у сторінки цих спогадів, ти дорогий читачу, проймися тим болем, який переживала авторка цих спогадів і мільйони таких як вона. Збагни її біль, як свій власний. Це потрібно зробити в ім’я сьогоднішнього, завтрашнього та всіх наступних днів, років і десятиріч.

            Ми як нація яка формується, мусимо знати, яким тернистим був наш шлях до волі. Не тільки знати, а й шанувати борців за неї, вклонятися памяті тих героїв, які поклали свої голови на олтар Незалежності і передавати свою вдячність їм від покоління до покоління.


  Автор:  Гуляк Богдан Павлович




Категорія: Блог вчителя історії | Переглядів: 352 | Додав: Tol | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Так і продовжувати

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]