Трагедія села Шпиколос очима очевидця - 22 Квітня 2013 - Блог - Шпиколоський НВК
Вітаємо Вас Гість | RSS
Реєстрація | Вхід

Темы для Юкоз

Поділитися

Найблищі події
9-10.10.2015р. - Конкурс з інформатики “Бобер-2015”(2-11 кл.) 04.12.2015р. - Міжнародний математичний конкурс “Кенгуру”(2-11 кл.)

Меню сайту

Розпорядок роботи

І семестр:
з 1 вересня по 30 грудня
Робочі суботи:
06.09 за 20.10
13.09 за 21.10
20.09 за 22.10
27.09 за 23.10
04.10 за 24.10
11.10 за 27.10
18.10 за 28.10
Канікули та вихідні
20.10 по 28.10 /вихідні/
29.10 по 09.11 /осінні/
31.12 по 11.01 /зимові/


Форма входу

Категорії розділу
Блог вчителя історії [3]
Блог вчителя Української мови та літератури [2]

Пошук

Календар
«  Квітень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Архів записів

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 102

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2013 » Квітень » 22 » Трагедія села Шпиколос очима очевидця
13:28
Трагедія села Шпиколос очима очевидця
Трагедія села Шпиколос очима очевидця

    18 квітня минає 69 років з того часу, коли одно з найбільш красивих, національно-патріотичних сіл Золочівщини с. Шпиколоси було майже повністю спалене, багато жителів цього села було вбито, а біля 150 чоловік різного віку від 16 до 70 років вивезено на каторжні роботи в Німецький рейх.

    Роки роблять своє. З цих молодих людей, багато вже відійшли в кращі світи, залишилися одиниці. І саме їх спогади, перевивання є дуже цінним історичним джерелом, для написання історії села, виховання молодого покоління на національно-патріотичних традиціях.

    Сьогодні ми подаємо спогади 16-річної (тоді) української бранки «Роксолани» із Шпиколос П’ясецької-Мединської Параскевії  Василівни. На третій день Великодніх свят (18 квітня 1944р.) мама мене розбудила рано-вранці словами: «Вставай, Параню, бо щось робиться страшне село з усіх боків, оточене військовими і цивільними». Я встала, вдягнулась і вийшла на подвір’я. Від побаченого в мене кров охолола в жилах. З усіх сторін на село йшли шеренги військових на відстані двох метрів один від одного. З переляку я втекла до хати, а незабаром прийшли німці і вивели мене на подвір’я, наказали іти в центр села «на пісок». Щодо моїх батьків, то вони на них уваги не звертали,(були вже старші). В центр села було зігнано багато людей старих, молодих, батьків з малими дітьми. Чувся плач, крики, стогін. Всіх людей обступили військові з автоматами. Ніхто не знав, що буде дальше.

    Через деякий час пролунав наказ: розділитися на дві групи за національністю. Поляки – в одну групу, українці – в іншу. Я думала до кого пристати, кого будуть розстрілювати. В кінцевому підсумку прилинула до групи українців.

    Незадовго повідомили інший наказ: молодих дівчат, жінок і хлопців завантажили на машини, які під’їхали, і повезли до Золочева у замок.

    Ті , що залишилися в селі, військові і цивільні, підпалили село. Люди ховалися, де могли: то в підвал, хто біг до лісу, втікачів розстрілювали на ходу. Ті, хто заховався в льохах задусилися димом. Це жителі села: Семчук із своїми синами, Здирко з сином і багато інших. Серед вбитих була і молода 16-річна дівчина, член молодіжного ОУН Меланія Буняк. Шістнадцять жителів села були посаджені  в машини, вивезені на Золочівський залізно-дорожній вокзал, посаджені в вагони з написом «Richtig partison». Потім їх привезли в концтабір «Шварцвольд» - де їх спалили в електрокамерах.

    У Золочівському замку нас було вісімнадцять молодих дівчат. Всіх розселили в двох кімнатах, де ми пробули два тижні. Дуже хотілося їсти, бо харчування було погане. За ці дні нас вивозили копати окопи. Я бачила як знущалися з чоловіків, їх били палицями, штовхали.

    За два тижні нам сказали збирати речі і виходити на тюремне подвір’я. Під конвоєм нас привели на залізничний вокзал, посадили в товарняки, двері закрили і повезли в Німеччину. Їсти не давали, тому голод дуже мучив. Через два голодних дні нас привезли до Перемишля. На збірному пункті було дуже багато людей, охорона нечисельна,  тому дехто з наших людей – втікали, я боялася, і залишилася на місці.

    В Перемишлі пробули чотири дні,після цього нас знову завантажували в вагони і повезли на Захід.

             В Німеччині арештантів завели на збірний пункт,за деякий час появилися німці в цивільному і забирали людей для праці. Чотири дівчини з нашого села забрали на фабрику Вагіра у місті Кельн. Мене призначили техробітницею в офісі,а також дівчат назначили слюсарами. Харчували дуже погано,головною їжею був суп з брукви,але працювати заставляли.

             Місто було дуже велике,бомбардували дуже часто. На заводі Вагіра ми працювали до 20 лютого 1945 року. Під час бомбування місто майже повністю зруйнували.20 .о2.1945 нас евакуювали. Я і моя подруга Марія Град були разом,а Марія Лабаз и Галина Навроцька були забрані копати траншеї. При наближенні фронту нас знову пігнали пішки на Схід,за один день ми пройшли біля 50 км. Під вечір завели в якийсь табір,загороджений колючим дротом,їсти не було що ,спати не було де,(спали по черзі на бетонній підлозі). Через два дні ми звідти втекли,куди йти не знали,але голод гнав нас в село. Ми з подругою ходили по селах,щоб зустріти когось з "осторбайтерів",і випросити в когось кусок хліба. Просились на нічліг,але нас ніхто не прийняв. Багато ночей ночували в стирті соломи на полі,або в якійсь незакінченій хаті.

             Ранком втікали в ліс,щоб не попасти в руки німецької поліції.

            Під час мандрівок зустріли людей з нашої фабрики. Вони зробили в лісі з гіляк мости і там жили. У полі знайшли закопану картоплю,якою харчувалися,пекли її на вогні.

             Ми зосталися з цими людьми,бо іншого виходу не було – інакше - голодна смерть.

             В цьому лісі ми прожили в такій схованці два тижні.

            Одного дня наші друзі по нещастю,попросили  піти в село,щоб довідатися  чи далеко ще фронт,бо в лісі інформації не  було ніякої.

             Я з Марією Град вийшли на дорогу,по дорозі їхало багато машин,але на нас ніхто не звертав уваги. Коли ми заїхали в село,то побачили страшну картину,село цього дня бомбардували,всюди згарища,багато трупів. Ми нічого не взнали,з ніким не зустрівшись вернулися до лісу. На підході  до лісу ми почули гуркіт літака і заховались під кущем,з літака пролунав постріл, одна з куль попала мені в ногу. В 16 років я залишилася без ноги. Ногу ампотували в лікарні м.Ольпе лікарі Дралізаген і Зіген.

  Через багато місяців,пройшовши різні поневіряння я повернулася в рідне село.

            Дуже важливо,щоб молодь пам’ятала ці страшні події. Я б дуже хотів,щоб страхіття війни,які випали на долю нашого покоління, більше не поверталися до нас.

                                                                                                                         Спогади записав

                                                                                                                    Вчитель історії Шпиколоської ЗОШ                                                                                                          
                                                                                                                    Богдан Павлович Гуляк   

 
Категорія: Блог вчителя історії | Переглядів: 263 | Додав: Tol | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]